Громадський транспорт як філософія життя
Якщо ви живете в Кривому Розі і у вас немає власного автомобіля, ви автоматично стаєте членом таємного ордену пасажирів маршрутних таксі. Наше місто, як відомо, найдовше в Європі, тому подорож з одного кінця в інший — це не просто поїздка, це повноцінна експедиція. Моє найяскравіше випробування відбулося, коли мені знадобилося доїхати з автовокзалу на мікрорайон Зарічний о восьмій годині ранку. Мій вибір упав на легендарний маршрут №302.
Коли жовтий «Богдан» під’їхав до зупинки, він уже виглядав так, ніби всередині відбувається демографічний вибух. Вікна були запотілі, а обличчя пасажирів, притиснуті до скла, нагадували виставки сюрреалістичного мистецтва. Двері відчинилися, і звідти вирвався звук, схожий на зітхання втомленого кита.
Закон архімеда в криворізькому виконанні
Натовп на зупинці миттєво активізувався. Тут не працюють правила ввічливості типу «проходьте, будь ласка» або «після вас». Тут діє закон чистої фізики: тіло, занурене в маршрутку, витісняє інше тіло, яке стояло ближче до виходу. Мене просто внесло всередину хвилею людського гніву та цілеспрямованості. Я опинився на одній нозі, причому не впевнений, що на своїй.
«Проходьте назад, там повно місця!» — закричав водій, який одночасно примудрявся рахувати решту, палити цигарку, розмовляти по телефону і керувати цим залізним кораблем. «Назад» — це було міфічне місце, де, за легендою, можна було навіть дихати. Але на шляху до цього Ельдорадо стояли стіни з людських тіл, сумок та зимових курток.
Анатомія салону та колоритні персонажі
Я застряг у проході поруч із жінкою, яка везла на колінах гігантський вазон із фікусом. Листя фікуса періодично лоскотало мені ніс, через що я хотів чхнути, але боявся, бо будь-який різкий рух міг порушити крихку рівновагу нашого людського тетрісу. З іншого боку стояв чоловік у робочій формі, від якого пахло металом, кавою і життєвою мудрістю. Він дивився в простір і, здавалося, досяг нірвани.
Передача грошей за проїзд — це окреме мистецтво. «Передайте за одного ззаду!» — пролунав голос десь із глибин салону. Купюра в 20 гривень почала свій шлях по руках, як естафетна паличка на Олімпійських іграх. Вона проходила через школярів, студентів, суворих чоловіків і поверталася назад уже у вигляді жмені монет. Дивовижно, але ніхто нікого не обдурив — криворізька маршрутна бухгалтерія працює точніше за швейцарські банки.
Кульмінація подорожі: вихід у світ
Найстрашніше почалося, коли маршрутка під’їхала до моєї зупинки. Я зрозумів, що перебуваю в самому центрі цього людського конгломерату. «На Зарічному є на вихід?!» — крикнув водій. «Є! Зачекайте, я виходжу!» — закричав я, намагаючись пробитися крізь фікус і зимові куртки.
Процес виходу нагадував народження заново. Я втратив гудзик на пальто, моя шапка з’їхала на бік, але я наполегливо просувався до дверей. Коли я нарешті вивалився на асфальт, свіже повітря здалося мені найсолодшим нектаром у світі. Маршрутка зачинила двері і поїхала далі, залишивши мене стояти на зупинці з відчуттям, що я щойно пройшов курс підготовки космонавтів. Тепер я точно знаю: якщо ти зміг вижити в 302-й маршрутці зранку, ніякі життєві негаразди тобі вже не страшні.