Цифровізація, яка прийшла в місто
Сучасні технології мали б спростити наше життя. Коли мені знадобилася звичайна довідка про склад сім’ї для оформлення однієї субсидії, я подумав: «Яка краса, зараз у нас є сучасний ЦНАП на проспекті Поштовому, там усе за електронною чергою, комп’ютери, дівчата в красивих формах — вирішу все за п’ять хвилин». Я зайшов на сайт, взяв електронний талон на 10:15 ранку, роздрукував його і впевненим кроком попрямував до установи, відчуваючи себе громадянином європейського цифрового суспільства. О, якби я знав, що криворізький людський фактор здатний перемогти будь-яку комп’ютерну систему світу.
Коли я зайшов у залу ЦНАПу, перше, що я побачив — це гігантський натовп людей, які стояли навколо термінала видачі талонів. Термінал блимав червоним світлом і видавав звук, схожий на пищання миші, яку прищемило дверима.
Електронна черга за законами джунглів
Біля термінала стояла жінка років п’ятдесяти, яка виконувала роль самопроголошеного коменданта черги. Вона тримала в руках зошит у клітинку і голосно кричала: «Хто на реєстрацію майна — записуємося в зошит! Талони в автоматі закінчилися, тепер тільки жива черга по моєму списку!».
Я підійшов, показав свій роздрукований талон на 10:15 і сказав: «У мене все через інтернет, я по часу». Натовп подивився на мене так, наче я щойно зізнався в роботі на іноземну розвідку. «Який інтернет, синку?! — закричала якась бабуся з палицею. — Я тут з шостої ранку стою, мій номер сорок другий у зошиті! Ставай у кінець черги і не вигадуй свій інтернет!».
Битва титанів біля кабінету №5
Я вирішив пройти до зали очікування, сподіваючись, що мій номер з’явиться на великому електронному табло. Рівно о 10:15 табло запікало, і на екрані висвітився мій номер: «Талон А-145, кабінет №5». Я підвівся і рушив до кабінету. Але шлях мені перегородив стіна з трьох суворих чоловіків, які, судячи з вигляду, прийшли вирішувати питання з оформленням землі під гаражі.
«Куди без черги, молодий?» — пробасив один із них, демонструючи кулак розміром з кавун. «Так мій номер на табло висвітився, дивіться!» — показав я на екран. «Мало що там на стіні горить! — відповів чоловік. — Комп’ютер твій не знає, що ми тут уже три години сидимо і у нас свій порядок. Зараз іде Іван Петрович, а ти після нього будеш, якщо дівчина в кабінеті обідати не піде».
Зустріч з адміністратором та фінал квесту
Я зрозумів, що доводити щось людям, які виросли на чергах за дефіцитним товаром, марно. Мені довелося чекати ще годину, поки пройшли всі «Івани Петровичі» та їхні родичі по живому списку в зошиті. Коли я нарешті зайшов до кабінету, дівчина-адміністратор зустріла мене втомленою посмішкою.
«Ваш талон уже анульований, ви запізнилися на годину», — спокійно сказала вона. У мене ледь не смикнулося око. Я розповів їй про гаражну мафію за дверима та коменданта із зошитом. Вона зітхнула, сказала: «Ох уж ця жива черга… Давайте ваші документи, так оформлю». Довідку я отримав за дві хвилини. На виході з ЦНАПу я подивився на термінал, який так і продовжував пищати, і зрозумів: цифровізація — це чудово, але поки у нас є жінки з зошитами в клітинку, наш старий світ нічого не переможе.