Пошук легкого заробітку у сфері розваг
Коли під час студентського життя гроші закінчуються за тиждень до стипендії, твій мозок починає шукати будь-яку можливість підробітку. Побачивши оголошення в інтернеті: «Потрібні активні молоді люди для роботи аніматорами на дитячих святах. Оплата щоденно, висока, досвід не обов’язковий, костюми надаємо», я подумав, що це робота моєї мрії. Що може бути простіше: одягнув костюм якогось мультяшного героя, пострибав годину з дітьми, поводив хоровод, отримав гроші і пішов відпочивати. Сцена під назвою «Дитяче свято в районі Артема» готувала мені жорстокий урок реальності.
Я прийшов в офіс агенції. Мене зустрів директор, хлопець на ім’я Едуард, який окинув поглядом мою високу та широку статуру і радісно сказав: «О! Та ти ж ідеальний Шрек! Нам якраз на сьогодні на чотирнадцяту годину потрібен гігантський зелений огр для іменинника Микити. Тримай костюм, збирайся!».
Анатомія костюма: життя всередині поролонового пекла
Костюм Шрека виявився справжньою інженерною спорудою часів раннього середньовіччя. Він складався з гігантського поролонового комбінезона, який додавав мені кілограмів тридцять об’єму, та величезної гумової маски-голови, всередині якої повітря закінчилося ще на етапі примірки. Оглядовість через маленькі дірочки в очах Шрека була приблизно як у танку через оглядову щілину — я бачив лише те, що знаходилося прямо переді мною на відстані одного метра.
Коли мене привезли в дитяче кафе на Артемі, температура всередині мого поролонового скафандра піднялася до показників доменної печі «Криворіжсталі». Я почав пітніти ще до того, як зайшов у залу з дітьми.
Зустріч з іменинником та його армією
«А ось і наш гість із болота! Зустрічайте, великий Шрек!» — закричала ведуча свята. Я з грохотом зайшов у залу, намагаючись посміхатися (хоча під гумовою маскою мого обличчя ніхто не бачив). Перед піддіумом стояв іменинник Микита, хлопчик семи років, у якого в очах палав вогонь майбутнього лідера кримінального угруповання. Навколо нього зібралося ще з десяток таких же активних дітей.
Микита подивився на мене критично, підійшов ближче, щосили вдарив мене кулаком по поролоновому животу і голосно заявив: «Він несправжній! У нього вуха з пластику і кросівки з АТБ! Мужики, валіть його, перевіримо, що там всередині!».
Битва за виживання на дитячому майданчику
Наступні сорок хвилин мого життя перетворилися на суворе випробування для моєї нервової системи та фізичної витривалості. Дитяча мафія на Артемі не знала жалю. Вони почали атакувати мене з усіх боків: одні смикали за поролоновий хвіст, інші намагалися зняти з мене гумову голову, а сам Микита заліз мені на спину і намагався душити моїм же жилетом. Я крутився як міг, намагаючись не наступити на дітей своїми гігантськими поролоновими лапами (бо якщо я розчавлю дитину, мені точно не заплатять).
Ведуча намагалася врятувати ситуацію, кричачи в мікрофон: «Дітки, давайте пограємо в гру «Втечи від Шрека»!». Гра закінчилася тим, що я дійсно почав тікати від них по всій залі кафе, збиваючи стільці та столи з тортом. Коли свято нарешті закінчилося, я закрився в гримерці, зняв маску і вилив з неї приблизно склянку свого поту. Едуард заплатив мені чесно, навіть додав премію «за стійкість під натиском екстремальних обставин». Гроші я витратив на заспокійливе та нову футболку, а роботу аніматора змінив на більш спокійну — тепер я краще буду розвантажувати вагони, це значно безпечніше, ніж розважати семирічних криворізьких дітей.