Новий мешканець для дачного господарства
Після того як моя епопея з картоплею на Марданівці закінчилася повним фіаско, мій невгамовний ген аграрія вирішив змінити напрямок діяльності. «Тваринництво — ось де справжні гроші і користь! — подумав я. — Куплю маленьке поросятко, вигодую його за літо на дачі на чистих кабачках та яблуках, а восени матимемо власне, натуральне сало та м’ясо». За покупкою я відправився на Центральний ринок, у спеціальний сектор, де продають живу худобу та птицю. Атмосфера там була такою колоритною, що навіть повітря здавалося просякнутим запахом сіна, комбікорму та тваринного оптимізму.
Я ходив між клітками, де пищали каченята, кудахтали кури і рохкали маленькі рожеві поросята. Біля одного з вольєрів стояв суворий дідусь у чоботях, якого звали дядя Микола. У його клітці сиділо троє поросят білої породи з кумедними чорними плямами на вухах.
Вибір ідеального кабанчика та пакування в мішок
«Дивись, хазяїн, це чиста українська степова! — гордо сказав дядя Микола, виловлюючи одного кабанчика за задню ногу. — Їсть усе підряд, не хворіє, росте як на дріжджах. Характер спокійний, флегматик». Поросятко в цей момент видало такий ультразвуковий вереск, що у мене ледь не луснули барабанні перетинки, але я вирішив, що це від радості перед знайомством із новим власником.
Ми зійшлися в ціні. Дядя Микола спритно упакував поросятко в звичайний мішок з-під цукру, зробивши там невелику дірку для п’ятачка, щоб тварина могла дихати. «Зав’язуй міцніше, синку, — порадив дідусь. — Вони тільки з виду дурні, а насправді хитрі, як прокурори». Я зав’язав мішок мотузкою, взяв його під пахву і рушив у бік зупинки громадського транспорту на проспекті Поштовому. Автомобіля у мене тоді не було, тому план був простий — доїхати на маршрутці.
Велика втеча на головній вулиці міста
Я йшов по проспекту Поштовому, тримаючи мішок, який періодично починав ворушитися і видавати глухі звуки «хрю-хрю». Перехожі озиралися, діти показували пальцями, але я йшов упевнено. Раптом, прямо біля будівлі театру Шевченка, поросятко вирішило, що сільське життя на дачі його не приваблює, і увімкнуло режим супергероя. Воно примудрилося прогризти дірку в нижній частині мішка і кулею вискочило на асфальт.
Це була картина гідна кращих комедій: посеред історичного центру Кривого Рогу, по красивій бруківці, з шаленою швидкістю летить маленьке рожеве поросятко з чорними вухами, а за ним, розмахуючи порожнім мішком і втрачаючи туфлі, біжу я в костюмі та білій сорочці. Поросятко проявило неймовірну маневреність — воно легко оббігало лавочки, проскакувало між ногами переляканих дівчат і збивало з пантелику місцевих голубів.
Порятунок тварини за допомогою дружньої компанії
Погоня тривала хвилин п’ятнадцять. Нам на допомогу прийшли двоє хлопців, які сиділи літній терасі кав’ярні — вони кинули свої чашки з лате і з криками «Лови кабанчика!» перекрили йому відхід у бік парку. Ми затиснули втікача біля пам’ятника. Я зробив фінальний стрибок, прямо як воротар київського «Динамо», і впіймав тварину за задні лапи. Поросятко знову включило ультразвук, але я вже міцно тримав свій майбутній урожай.
Хлопці з кав’ярні аплодували стоячи. Перехожі знімали це на відео для ТікТоку. Я упакував Борьку (так я його назвав прямо на місці) назад у мішок, цього разу замотавши його ще й своїм ременем від брюк. До дачі ми доїхали без пригод, Борька за літо виріс у величезного кнура, але проспект Поштовий я тепер згадую з легкою посмішкою щоразу, коли бачу свіже сало на столі.