Раптовий потяг до високого мистецтва
Театр — це дзеркало душі, місце, де можна прожити тисячу життів за один вечір. Коли на проспекті Поштовому біля будівлі нашого знаменитого театру імені Тараса Шевченка я побачив оголошення: «Театральна студія оголошує набір акторів-аматорів для участі в новій авангардній постановці. Запрошуються всі бажаючі, незалежно від віку та досвіду», у моїй голові одразу заграли фанфари. Я уявив себе на сцені в світлі софітів, у довгому плащі, виголошуючи монолог Гамлета «Бути чи не бути», а вдячні криворізькі глядачі кидають мені до ніг квіти та кричать «Браво!». Не гаючи часу, я підготував вірш Тараса Шевченка «Минають дні, минають ночі» і вирушив на кастинг.
Біля входу в репетиційну залу зібралося чоловік тридцять. Конкуренція була серйозною: тут були і юні дівчата з драматичними поглядами, і солідні чоловіки, які, мабуть, хотіли відпочити від заводських буднів. Режисер кастингу, чоловік із довгим сивим волоссям та шарфом навколо шиї, якого всі звали Валерій Альбертович, дивився на світ через круглі окуляри з глибоким філософським сумом.
Мій вихід на сцену та авангардний підхід
Коли вигукнули моє прізвище, я зайшов у залу, став по центру сцени і почав голосно, з виразом читати Шевченка: «Минають дні, минають ночі…». Я махав руками, робив драматичні паузи і намагався передати весь біль українського народу. Валерій Альбертович послухав мене рівно пів хвилини, потім підняв руку і сказав: «Стоп, стоп, стоп, молодий чоловіче! Це все класика, це нудно, це минуле століття! Зараз у моді авангард, постмодернізм! Мені потрібна експресія, тваринна енергія! А ну, покажіть мені… розлюченого криворізького кабана, який дізнався, що на його болоті хочуть побудувати новий супермаркет!».
Такого повороту в моїй акторській кар’єрі я не очікував. Але відступати було пізно. Я згорбив спину, зробив страшні очі, почав гучно сопіти носом, рити носком туфлі паркет і видавати низькі, загрозливі звуки «хрю-хрю-гррр», бігаючи навколо стільця режисера.
Отримання ролі мрії та перші репетиції
Валерій Альбертович миттєво ожив, заплескав у долоні і закричав: «Геніально! Яка пластика! Яка первісна драма! Ти затверджений! Будеш грати у нашій новій виставі «Сльози саксаганського лісу» ролі П’ятого Гриба-Мухомора у другому акті!».
Роль П’ятого Гриба виявилася вершиною моєї театральної діяльності. Моє завдання полягало в тому, щоб протягом сорока хвилин другого акту сидіти в кутку сцени навпочіпки під великою капелюхом із поролону в білу цяточку і повільно погойдуватися з боку в бік, символізуючи ріст лісової міцелії в умовах промислового забруднення. Говорити мені було заборонено — гриби, за версією Валерія Альбертовича, розмовляють виключно мовою тіла. На третій репетиції у мене так затекли ноги, що коли настав час фінального виходу акторів на поклон, я просто не зміг підвестися і покотився по сцені прямо в оркестрову яму, збивши по дорозі стійку з мікрофоном. На цьому моя кар’єра великого актора театру закінчилася, режисер сказав, що я «зруйнував концепцію статичного мистецтва». Тепер я дивлюся вистави виключно з глядацької зали, сидіти в кріслі значно зручніше, ніж бути авангардним мухомором.