Мрія про дикий відпочинок на природі
Коли міський шум, гуркіт трамваїв та пил від заводських труб починають заважати вашому внутрішньому спокою, в голові з’являється романтична думка: «Час єднатися з природою! Зберу друзів, купимо палатку, поїдемо на вихідні на Карачунівське водосховище, будемо варити уху на вогнищі, дивитися на зірки і спати під співи цвіркунів». Для реалізації цього плану мені потрібен був головний атрибут мандрівника — палатка. За покупкою я вирушив у великий туристичний магазин у районі 95-го кварталу. Я хотів щось сучасне, двошарове, щоб не промокало під дощем, і обов’язково велике — тримісне, щоб з комфортом розкласти всі речі.
Консультант у магазині, хлопець з бородюкою на ім’я Денис, розмовляв зі мною так, наче ми обирали спорядження для підйому на К2. Він показував мені палатку яскраво-синього кольору і запевняв: «Ця модель витримує штормовий вітер до двадцяти метрів на секунду, а тканина має захист від води п’ять тисяч міліметрів. Збирається за дві хвилини за допомогою автоматичних дуг».
Збори на Карачуни та перші труднощі монтажу
У суботу зранку ми з друзями приїхали на мальовничий берег Карачунівського водосховища. Місце знайшли ідеальне — під великою вербою, прямо біля води. Настав час збирати наш новий синій дім. Я гордо дістав палатку з чохла, згадав слова Дениса про дві хвилини і почав розкладати дуги. Проблема полягала в тому, що інструкція всередині чохла була написана виключно китайськими ієрогліфами з маленькими картинками, на яких схеми збірки нагадували креслення ядерного реактора.
Замість двох хвилин ми збирали палатку дві години. Автоматичні дуги постійно вистрілювали в різні боки, намагаючись поцілити комусь в око, а внутрішній тент ніяк не хотів з’єднуватися із зовнішнім. Мій кум Толік після п’ятої спроби сказав: «Тут без ста грамів і молотка не розібратися». За допомогою скотчу, мотузок та гілок дерева ми нарешті змусили цю синю конструкцію стояти на землі, хоча вигляд вона мала такий, наче пережила серйозну аварію.
Нічна стихія проти китайських технологій
Романтичний вечір пройшов чудово: уха була смачною, гітара звучала красиво. Але близько другої години ночі небо над Карачунами затягнуло хмарами і почалася справжня літня гроза з градом та шквальним вітром. Ті самі «п’ять тисяч міліметрів захисту» здалися під натиском криворізької стихії вже через десять хвилин. Перша крапля впала мені прямо на ніс, а через хвилину зі стелі палатки почав йти повноцінний душ.
Вітер був такий сильний, що автоматичні дуги склалися всередину, і синій тент просто накрив нас зверху, як велика мокра ковдра. Ми опинилися в пастці: темно, вода прибуває, Толік десь у кутку намагається знайти свої ліхтарики, а моя дівчина кричить, що це був її найкращий і останній похід у житті.
Фінал експедиції
Залишок ночі ми провели в моєму старому автомобілі, який був припаркований неподалік, включивши грубку на повну потужність і викручуючи мокрі спальні мішки. Палатку зранку ми знайшли в кущах шипшини за двадцять метрів від нашого табору — її просто здуло вітром разом із кілками, які не змогли втриматися в нашому каменистому грунті. Я завіз її назад у магазин на 95-му кварталі. Денис подивився на мокрий синій клубок тканини і сказав: «Ну, мабуть вітер був двадцять один метр на секунду…». Палатку я здав, тепер ми відпочиваємо на Карачунах виключно вдень, а ночувати повертаємося додому в затишні ліжка, де захист від води перевірений роками.