Нове життя з понеділка
Кожен з нас хоча б раз у житті обіцяв собі: «Усе, з понеділка починаю нове життя. Кидаю їсти пиріжки з лівером, купую спортивну форму і починаю бігати». Мій такий понеділок настав у травні. Подивившись у дзеркало і зрозумівши, що мій живіт уже починає випереджати мене при ходьбі на кілька сантиметрів, я вирішив діяти радикально. Ідеальним місцем для мого спортивного тріумфу став парк Героїв, що в Металургійному районі. Там красиві алеї, багато зелені і, головне, як мені здавалося, панує атмосфера здорового способу життя.
Я купив найнавіть дорожчі кросівки (навчений досвідом з Центрального ринку, цього разу брав у фірмовому магазині), натягнув спортивні шорти, які лежали в шафі років п’ять, і ввімкнув у навушниках динамічну музику з фільму «Роккі», щоб одразу налаштуватися на перемогу.
Перші метри: ілюзія всемогутності
Початок був прекрасним. Перші двісті метрів я біг так граціозно, що мені здавалося, ніби перехожі зупиняються і захоплюються моєю атлетичною фігурою. Мій пульс був у нормі, дихання рівне, а в голові вже малювалися картини того, як я отримую медаль на криворізькому марафоні. Але спорт — штука підступна, особливо коли твій попередній максимум за останні роки — це забіг за маршруткою.
На трисотому метрі музика «Роккі» в навушниках почала мене дратувати. Мій внутрішній голос перейшов від слів «Ти зможеш!» до благань «Зупинись, дурню, давай купимо квасу і посидимо на лавочці». Легені почали працювати в режимі ковальських міхів, а обличчя набуло кольору стиглого помідора.
Зустріч з професіоналами та місцевою фауною
Саме в цей момент, коли я боровся за кожен ковток кисню, мене легким, майже невагомим кроком обігнала літня пані років сімдесяти в синьому трикотажному костюмі. Вона не просто бігла, вона одночасно розмовляла по телефону і крутила в руці хулахуп. Подивившись на мене, вона посміхнулася і сказала: «Молодий чоловік, дихайте носом, а то серце посадите!». Мені хотілося їй відповісти, але мого запасу повітря вистачило б тільки на те, щоб видати звук пораненого тюленя.
Але справжнє випробування чекало попереду. Біля квіткового годинника я зустрів місцеву банду бродячих собак. Зазвичай вони лежать на травичці і ліниво спостерігають за світом. Але моя специфічна техніка бігу (яка на той момент більше нагадувала конвульсії пораненого краба) привернула їхню увагу. Величезний рудий пес підвівся, подивився на мене і, мабуть, вирішив, що я — це нова цікава іграшка, яку треба наздогнати.
Фінальний спринт і зміна пріоритетів
Коли за тобою біжить пес розміром з гарне теля, у тебе відкривається приховане дихання, про яке не знають навіть професійні спортсмени. Я забув про втому, про біль у колінах і про помідорний колір обличчя. Моя швидкість миттєво зросла до показників гепарда на полюванні. Я летів по алеї парку, збиваючи поглядом голубів і лякаючи закохані парочки.
Забіг закінчився біля будівлі міськвиконкому, де пес нарешті втратив до мене інтерес, переключившись на голуба. Я впав на найближчу лавочку, серце калатало десь у районі вух, а футболка була такою мокрою, ніби я переплив річку Інгулець у повному спорядженні. Повз мене знову пройшла та сама бабуся з хулахупом, похитала головою і сказала: «Ну ось, бачите, а казали, що бігати не вмієте. Який прогрес!». З того часу я вирішив, що спорт — це, звісно, добре, але піші прогулянки в спокійному темпі і без собак набагато безпечніші для моєї нервової системи.